За кожним "я маю право" є свій рівень відповідальності
Якось у розмові з подругою я сказала, що не розумію дій спільної знайомої. Подруга відповіла: "Може, вона поводиться так, бо чомусь думає, що має на це право". Я думала про це "має право". Про те, що дорослі відрізняються від дітей і тим, що можуть витримувати все більший рівень різного навантаження: емоційного, когнітивного, фізичного. І тим, що знають межі. І знають, що за кожним "я маю право" є свій рівень відповідальності.
Думала, що в момент кризи, коли завелике стресове навантаження, блокується префронтальна кора і може не працювати критичне мислення. І людина може ("має право") "бігти" соціальними мережами, вивільняти напругу, писати коментарі, робити перепости, чи у своєму реальному житті робити багато дій, які потім їй самій здаватимуться дивними.
Я думала раніше, що це навичка, а зараз думаю, що це відповідальність дорослих людей, яка дуже допомагає в житті, і особливо в житті у стресі — зробити паузу на усвідомлення і стабілізацію. У нас завжди є кілька секунд між стимулом і реакцією.
Можливо, ми б не робили якоїсь кількості дій, якби користалися цією паузою.
Думала про те, що за кожною нашою дією, кожним проявом, є потреба. Фізіологічна, екзистенційна, особистісна, духовна, матеріальна, соціальна… теорій потреб багато. І у кожної людини є право реалізовувати свою потребу.
Коли ми розмовляємо з батьками та вчителями про поведінку дітей, я завжди прошу дивитися не на симптом — прояв дитини, — а на потребу, яку цей симптом "ословлює".
Коли ми говоримо з дітьми про конфлікти, ми шукаємо незадоволені потреби всіх сторін.
Перед будь-якою важливою дією чи проєктами ми аналізуємо — з якою потребою ми зараз працюємо. Я зазвичай ще думаю про себе — а яку мою власну потребу він покриває. І навіть за нашими публікаціями теж є потреби. Важливо лише, щоб вони були усвідомленими.
Бо потреби та цілі спираються на цінності.
У мене є улюблена цитата з книги Ігоря Козловського Людина на перехресті: "Головне, пам’ятати: ми — генії від народження. Ми можемо стати геніями по життю, якщо докладемо певних зусиль. Не потрібно себе виправдовувати тим, що всі так живуть. Ми постійно виправдовуємо себе, шукаємо винних, раціоналізуємо. І саме цим обмежуємо себе у власному розвитку, забуваючи про свою невипадковість і покликання. Звісно, повсякденні справи важливі.
Але головне — це цінності. Вони мають визначати потреби.
Ми повинні питати себе: яка ціна цієї потреби, можливо я плачу за неї своєю цінністю. Коли потреби важливіші за цінності, це свідчить про незрілість людини та суспільства".
Я так часто думаю про це зараз. За кожним нашим проявом є потреба. Але так важливо не платити за неї цінностями.